Захист прав споживачів банківських послуг: банк має доводити вину споживача банківських послуг

Верховний Суд зробив висновок, що саме банк має доводити, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню персонального ідентифікаційного номера або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції.

У разі недоведеності обставин, які безспірно свідчать про те, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню ПІН-коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції, необхідно виходити з відсутності вини користувача у перерахуванні чи отриманні спірних грошових коштів.

Сам факт коректного вводу вихідних даних для ініціювання такої банківської операції, як списання коштів з рахунку користувача, не може достовірно підтверджувати ту обставину, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню ПІН-коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції; за відсутності належних і допустимих доказів сумніви та припущення мають тлумачитися переважно на користь споживача, який зазвичай є «слабкою» стороною в таких цивільних відносинах, правові відносини споживача з банком фактично не є рівними.

Позивачка звернулася з позовом до банку про захист прав споживача та стягнення грошових коштів. Як стверджувала позивачка, невідомі особи шахрайськими діями заволоділи доступом до додатка банку на її телефоні й безперешкодно з боку служби безпеки банку заволоділи коштами, які були на її карткових рахунках, на суму понад 100 тис. грн. Виявивши безпідставне списання коштів, позивачка повідомила про цей факт банк і звернулася до правоохоронних органів. Однак банк відмовився добровільно повернути належні їй кошти.

При відмові в задоволенні позову апеляційний суд вважав, що спірні операції позивачка вчинила за допомогою картки, яка була додана до сервісу Google Pay, який дозволяє безконтактне зняття готівки за допомогою засобів ідентифікації (паролі, QR-код, у тому числі сформований за допомогою системи інтернет-банкінгу, CVV/CVC-кодів, тощо), без розголошення яких інша особа, навіть перевипустивши сім-картку або маючи фінансовий телефон клієнта, не змогла б ні зайти до додатка банку, ні змінити фінансовий номер клієнта, ні зняти чи переказати кошти з його рахунку.

З огляду на викладене вище Верховний Суд не погодився з такими висновками апеляційного суду й зазначив, що відповідач не надав суду належних і допустимих доказів на спростування доводів позивачки, не довів, що вона своїми діями чи бездіяльністю сприяла в доступі до власного карткового рахунку. Списання грошових коштів відбулося не за розпорядженням позивачки, і вона не повинна нести відповідальності за такі операції. Тому суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про задоволення позову.

Постанова КЦС ВС від 16 серпня 2023 року у справі № 176/1445/22 (провадження № 61-8249св23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/112872788. Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.

Вирішення спорів щодо реквізиції майна військових потреб належить до юрисдикції загальних судів

Оскарження розпорядження та акта щодо примусового відчуження транспортного засобу стосується майнових прав позивача і має приватноправовий характер.

Позовні вимоги власника транспортного засобу про визнання недійсним і скасування акта про примусове відчуження транспортного засобу в умовах воєнного стану та витребування його у військової частини підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.

Законодавець визначив юрисдикцію адміністративних судів з розгляду справ про примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності (статті 350, 351 ЦК України). Вирішення спорів щодо реквізиції чинним законодавством до адміністративного судочинства не віднесене.

У справі, яку переглядав Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, позивач просив визнати недійсним і скасувати акт про примусове вилучення автомобіля, витребувати у військової частини НГУ та передати йому примусово вилучений транспортний засіб.

Суд першої інстанції розглянув справу і відмовив у задоволенні позову. Апеляційний суд скасував судове рішення, закрив провадження в справі, роз’яснив позивачеві, що з відповідним позовом він може звернутися до суду першої інстанції в порядку адміністративного судочинства.

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (ч. 1 ст. 19 ЦПК України).

КЦС ВС зазначив, що залежно від підстави проведення виділяють два види реквізиції: реквізиція за надзвичайних обставин (ч. 1 ст. 353 ЦК України); реквізиція в умовах воєнного або надзвичайного стану (ч. 2 ст. 353 ЦК України).

Відповідно до ч. 2 ст. 353 ЦК України в умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості.

Право вимагати повернення майна зумовлене наявністю в особи статусу «колишнього» власника. За допомогою такої конструкції законодавець створює передумови для охорони інтересів приватних осіб.

Право звернутися з адміністративним позовом про примусове відчуження земельної ділянки, інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності мають органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які відповідно до закону можуть викуповувати ці об’єкти для суспільних потреб (ч. 1 ст. 267 КАС України).

КЦС ВС зауважив, що законодавець визначив юрисдикцію адміністративних судів з розгляду справ про примусове відчуження земельної ділянки, інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності (статті 350, 351 ЦК України). Вирішення спорів щодо реквізиції чинним законодавством до адміністративного судочинства не віднесене.

Предметом спору в цій справі є оскарження розпорядження та акта щодо примусового відчуження транспортного засобу позивача, а отже спір, що виник між сторонами в цій справі, стосується майнових прав позивача і має приватноправовий характер. Спірні правовідносини виникли внаслідок прийняття рішення про примусове відчуження майна, яке порушує, на думку позивача, його права, а тому в позивача виникла необхідність захисту свого цивільного права, у зв’язку з чим він правомірно звернувся до суду з позовом у порядку цивільного судочинства.

Тому суд апеляційної інстанції зробив помилковий висновок про належність цього спору до адміністративної юрисдикції та наявність підстав для закриття провадження у справі.

Постанова Верховного Суду від 13 вересня 2023 року у справі № 707/1298/22 (провадження № 61-4120св23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/113560656.

Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.

ВП ВС визначила порядок припинення повноважень директора товариства за його ініціативою

Недотримання визначеного законодавством і Статутом товариства порядку скликання загальних зборів учасників ТОВ з власної ініціативи директора не дає підстав для висновку про те, що права директора були порушені внаслідок позбавлення його можливості припинити свої повноваження як директора ТОВ з незалежних від нього причин.

В обох випадках – коли між товариством та особою встановлені відносини з управління товариством й укладено трудовий договір (встановлені трудові відносини) і коли є тільки відносини з управління товариством без укладення трудового договору – саме відносини з управління товариством, у яких директору надані відповідні повноваження, за здійснення яких він несе встановлену законом відповідальність, становлять основу відносин між товариством та цією особою.

Директор товариства для припинення своїх повноважень як одноосібного виконавчого органу за своєю ініціативою має скликати загальні збори учасників товариства (п. 1 ч. 1, ч. 7 ст. 31 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю») з включенням до порядку денного питання про припинення своїх повноважень шляхом обрання нового директора або тимчасового виконувача його обов’язків (ч. 13 ст. 39 вказаного Закону), оскільки вирішення зазначеного питання належить до виключної компетенції загальних зборів учасників товариства.

Водночас директор повинен дотриматися вимог ст. 32 цього Закону щодо порядку скликання загальних зборів учасників товариства, зокрема: не пізніше ніж за 30 днів до початку зборів шляхом надсилання поштовим відправленням з описом вкладення повідомити кожного з учасників товариства про порядок денний, дату, час і місце їх проведення, а також надати учасникам можливість ознайомитися з документами та інформацією, необхідними для розгляду питань порядку денного, і забезпечити належні умови для ознайомлення з такими документами та інформацією за місцезнаходженням товариства в робочий час.

За відсутності встановлених судами обставин укладення з директором трудових договорів (контрактів) норми законодавства про працю, зокрема, ст. 38 КЗпП України, яка визначає порядок розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, з ініціативи працівника, не застосовуються.

У поданій справі директор ТОВ звернувся до суду з позовом до цього товариства та державного реєстратора про визнання звільненим з посади керівника ТОВ за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України та зобов’язання ТОВ провести зміну керівника й подати заяву про державну реєстрацію змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в ЄДР.

Суд першої інстанції повністю відмовив у задоволенні позову. Натомість суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове, яким позов задовольнив частково, зокрема визнав позивача звільненим з посади керівника товариства за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що суди не встановили обставин укладення з позивачем трудового договору (контракту) в порядку, передбаченому ч. 12 ст. 39 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю». Учасники справи не стверджували про наявність таких обставин та не посилалися на недослідження судами доказів, які можуть це підтвердити.

Тому оскільки ТОВ не укладало з позивачем трудового договору (контракту), ВП ВС дійшла висновку, що між ними не виникав спір стосовно припинення такого правочину. Тож неправильними є висновки судів попередніх інстанцій та доводи учасників цієї справи про необхідність застосування у спірних правовідносинах норм КЗпП України, зокрема ст. 38 цього Кодексу.

Водночас, за встановленими в цій справі обставинами, директор 11 жовтня 2019 року надіслав учасникам ТОВ заяви, за змістом яких просив звільнити його із цієї посади та скликати загальні збори у строк до 24 жовтня 2019 року для призначення нового директора ТОВ, що не відповідає положенням ч. 3 ст. 32 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» та п. 8.6.4 Статуту товариства, якими визначено обов’язковість повідомлення учасників товариства про проведення загальних зборів не менше ніж за 30 днів до запланованої дати.

Висновок Великої Палати Верховного Суду:

У зв’язку із цим ВП ВС вважає, що позов директора не підлягає задоволенню, оскільки недотримання ним визначеного законодавством і Статутом товариства порядку скликання загальних зборів учасників ТОВ з власної ініціативи не дає підстав для висновку про те, що права позивача були порушені внаслідок позбавлення його можливості припинити свої повноваження як директора ТОВ з незалежних від нього причин.

Постанова ВП ВС від 6 вересня 2023 року у справі № 127/27466/20 (провадження № 12-10гс23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/113430105.

Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.